Віктор Заславський

ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ЯНА СОБЕСЬКОГО

Ян Собеський, Петро Дорошенко та Іван Сірко. Українські визвольні змагання та турецько-польські війни

Річ Посполита та її сусіди

Ян Собеський ще задовго до коронації опинився у вирі війн та інтриг, які оплели його землю. Річ Посполита історично була так званим „бастіоном християнства” щитом, що захищав Європу від зазіхань Османської Імперії. Справа в тому, що турки внаслідок успішних завоювань опинилися господарями на Причорномор’ї та тісними сусідами Литви й Польщі (а точніше – Русі, яка входила до складу Литви та Польщі) ще наприкінці 15 століття. В ті часи турки були терпимими до християн, і міжрелігіні відносини були відносно мирними. Але васали Туреччини, – кримські татари, – змушені поставляти туркам рабів, не припиняли набіги на прикордонні землі, інколи заходячи навіть вглиб Галичини. Гірка доля рабів в бусурменському полону стала темою численних пісень та дум, а козаки, що билися з татарами в степу, вважали себе оборонцями віри – і не без підстав. Крім татар, і турки часто перевіряли на міцність Русь та Річ Посполиту – згадати хоча б велику війну 1614-1621 років, відому Хотинську битву чи похід турецької армії у 1633-35 роках. Кожного разу польсько-козацькі війська разом ставали на захист християнської віри та християнських земель. Захист віри – ці слова тоді не були порожнім слоганом, бо усі розуміли, які переслідування чекають на християн в разі перемоги Туреччини. У 14 столітті османи дійсно толерантно ставились до підлеглих-християн, але за три століття багато чого змінилося. Мінарет над катедрою у Кам’янці Подільському є досить красномовними свідками того, якими були турки у часи свого розквіту. Отже, такі поняття як війна за віру, оборона християнських церков та християнських земель, не були для Яна Собеського порожнім звуком ані чистою формальністю.

 

 

Не меншою проблемою для Речі Посполитої були відносини з сусідами-християнами: попередники Собеського багато століть вели виснажливі війни з Московщиною та шведами. Війни велися за прикордонні території – Білоруссію, Смоленщину, Чернігівщину, Сіверщину, Волинь, Лівонію, Курляндію. Проте жоден з учасників цих багатовікових війн не був проти того, щоб повністю підкорити сусіда – згадати хоча б війну з московитами 1610-1612 років, коли прадід Собеського – Станіслав Жолкевський – захопив саму Москву. Так чи інакше, завжди Річ Посполита в цих війнах перемагала – поки внутрішні незгоди не заважали русинам, литовцям та полякам разом ставати проти спільних ворогів. А незгоди в Речі Посполитій були серйозні, і головна з них – козацтво, невдоволене постійним обмеженням своїх прав. У 1648 році почалося велике козацьке повстання, яке поступово перетворилося на громадянську війну, в яку були втягнені і Московське царство, і Кримське ханство, і Османська Імперія. Приборкати повстання було вже неможливо: повстанців так чи інакше підтримали майже всі православні русини – селяни, міщани, шляхта, православне духовенство. Вже не козаки вимагали більших привілеїв – вже освідомлений нарід вимагав державності.

У вирі Руїни

Ян Собеський за походженням був русином. Його предки – Собеські, Даниловичі, Жолкевські, Гербурти – були полонізованими русинськими родами, що прийняли католицтво на межі 16 та 17 століть. До того ж, ані батьки його, ані діди чи прадіди не цурались свого русинського православного коріння. Він не міг не розуміти прагнень українців до свободи. Проте угода з татарами та турками, яку уклав Хмельницький та його союзники, дорівнювала для нього зраді – зраді вірі та справі оборони християнських земель. Крім того, він не міг не вважати Річ Посполиту своєю державою, своєю батьківщиною. Також, розуміючи політику сусідніх держав, він вірив, що найкращим виходом для козацької України було залишатись в складі Речі Посполитої – як феодальне автономне утворення, в якому зберігалися б усі права української шляхти, міщан, церкви. Тому виступаючи на боці короля у війнах з Хмельницьким, Ян Собеський не вважав це за зраду своїх руських витоків.

Взагалі, в ситуації, яка виникла на українських землях внаслідок Хмельниччини, розібратись нелегко. Сам Богдан в часи найбільшого свого тріумфу не вірив, що українці спроможні сягнути омріяної волі та зберегти її лише самотужки. Зрозуміло, що нащадки його, бажаючи зберігти волю щойно створеної України хоч в невеликій мірі, шукали союзників серед усіх держав, які так чи інакше могли бути зацікавлені в збереженні української автономії. Це була Московщина, Туреччина, Кримське Ханство, Швеція (хоч і не близький сусід, але все одно ворог поляків та росіян). Дехто думав і про автономію в складі Речі Посполитої. Усю трагічність тих років пізніше опише Мазепа в свїй відомій думі:

Сжалься, Матко-Україно,

Що не вкупі маєш сини.

Єден живе із погани,

Кличе: „сюди, Атамани!

Ідем Матки рятувати,

Не дамо їм погибати”.

Другий ляхам за гріш служить,

По Вкраїні і той тужить...

Третій Москві тож голдує

І їй вірно услугує...

Політичний трикутник – Собеський-Дорошенко-Сірко

Найбільш трагічні події почалися коли у 1667 році Річ Посполита та Москва поділили між собою Україну по Дніпру. Правобережний гетьман Петро Дорошенко, мріючи про єднання українських земель, укладає з Туреччиною союзну угоду на вигідних (як йому здавалось) умовах. Козаки з турками разом борються проти Речі Посполитої, Україна визнає зверхність султана, а в українських містах розміщуються турецькі залоги. Проте українці не платять податків, а турецькі залоги не грабують та не уводять у полон населелння України, не руйнують церков та не перетворюють їх на мечеті. Без згоди гетьмана турки не укладають з Польщею чи Москвою мирної угоди.

Проте далеко не всім така позиція приходилася по душі. Козакам, звиклим величати себе захисниками віри важко було піти на такий компроміс – християнам йти разом з невірними проти християн. Частина козаків покинула Дорошенка та обрала гетьманом Уманського полковника М. Ханенка, який визнав зверхність Речі Посполитої. Ян Собеський, сам русин за походженням, рушив на Правобережну Україну та захопив кілька міст, які визнавали зверхність Дорошенка. Водночас зв’язував руки татарським союзникам Дорошенка, запорізький кошовий отаман Іван Сірко, ідейний супротивник будь-якого союзу з бусурманами. Він не припиняв боротьбу проти турок і татар у Причорномор’ї, не розуміючи і навіть не намагаючись розуміти великої політики, але керуючись простими переконаннями хрестоносця:

«Бог свідок моєї душі, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду говорю, що всі мої заходи й намагання спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусерменам».

Собеський та Сірко були дуже незхожі один на одного. Собеський був родовитим магнатом – Сірко походив з небагатої покозаченої шляхти. Собеський був римо-католик в четвертому поколінні – Сірко тримався старожитного благочестя. Собеський бився проти Хмельницького – Сірко вперше з’являється в документах під Жванцем, де в складі козацько-татарського війська бере в облогу королівську армію. Майбутній король та майбутній кошовий отаман стоять по різні боки фронту. Але коли татари намагаються взяти в полон та продати в рабство місцевих жителів, Сірко швидким наскоком вдаряє на татарський обоз та визволяє полонених. І тут між Собеським та Сірком можна побачити дещо спільне. А саме – неспроможність піти на угоду з іновірцями, до того ж, іновірцями, які не приховували своїх жорстоких намірів по відношенню до християн. Саме ці переконання і зробили колишніх ворогів вірними союзниками і навіть друзями. Собеський називав Сірка „тихим, лагідним, лицарським та дуже зичливим. З повагою ставився до майбутнього короля і козацький ватажок. а також зумовили події наступних років.

Невірні союзники: козаки, татари і поляки

Восени 1667 року пролунав перший грім майбутньої велкої бурі. Майже одразу після Андрусівської угоди, Дорошенко з татарами та турками (загалом, більш ніж 50 тисяч людей та 52 гармати) вирушає в похід на Річ Посполиту. Його метою було визволити Правобережну Україну від поляків, пограбувати та приєднати Галичину. Після цього можна було починати визволення з-під московської влади Лівобережжя. Але ціною цього визволення була угода з невірними, дозвіл татарам вільно пройтись землями України (в тому числі і Галичини) грабуючи та забираючи мирних жителів в ясир. Тому для багатьох підданих Речі Посполитої – як українців, так і поляків – „визвольний” похід Дорошенка був звичайним набігом, який не міг принести нічого доброго. Тому симпатії неабиякої частини населення Галичини, Поділля, Волині була все ж таки на боці Яна Собеського, який на той час був польним коронним гетьманом та відповідав за оборону кордонів. Собеський мав при собі лише 15 тисяч війська, але все одно готувався дати бій та отаборився біля галицького містечка Підгайці (зараз – Тернопільська область). На початку жовтня Дорошенко почав облогу табору Собеського. Наступ козаків, турок і татар на позиції гетьмана був відбитий, і Дорошенко почав облогу. Собеський, вкотре проявивши себе як талановитий полководець, добре укріпив свій табір, проте вічно тримати оборону він не міг. І тут до табору Дорошенка дійшла звістка – Іван Сірко, вірний союзник Собеського, вдерся до Криму та вільно плюндрує татарські землі. Татари (які складали чималу частину війська) змушені були спішно вертатись до Криму аби зупинити Сірка. Дорошенко опинився без найсильнішого союзника і змушений був укласти з Собеським мир, визнавши підданство Речі Посполитої. Собеський, дбаючи про інтереси Ресі Посполитої, не забував і про Дорошенка – визначалися чіткі кордони між польськими та українськими землями, коронне військо зобов’язувалося не входити на українські землі, польський гарнізон в Білій Церкві (єдиному осередку королівської влади на Правобережжі) мав зменшитись.

Умови, що їх узгодили Дорошенко з Собеським, були для України вигідні. Дорошенко фактично був незалежним гетьманом вільних земель, і залишалося втілити головну мрію гетьмана – об’єднання України. Для цього треба було так само шляхом збройного виступу домогтись вигідних умов і для Лівобережжя – або в разі щастя повністю скинути московське ярмо. Через рік після Підгайців на Лівобережжі починається народне повстання проти московських воєвод, до якого приєднується Сірко, а згодом – і Дорошенко, який хоч і ненадовго, але проголошує себе гетьманом цілої України.

Собеський, який після Підгаєцької перемоги став великим гетьманом, активно листувався з Дорошенком, намагаючись примирити його з Річчю Посполитою. Польські магнати мали наміри міцно сісти в своїх землях та запровадити свою владу та свої закони, не рахуючись при тому ані з Підгаєцькою угодою, ані з козаками, ані з власними правителями. Собеський та навіть король не могли ніяк зупинити магнатське свавілля. Тільки-но Дорошенко перейшов на Лівобережжя –магнати вводили на Україну війська. Дорошенко спішно вертався на правий берег Дніпра – а його намісник Демко Многогрішний приймав московське підданство. На сеймах та в сенаті не хотіли чути нічого про умови Дорошенка щодо положення земель Гетьманщини. Український гетьман не бачив виходу з цієї ситуації, і змушений був зробити ризиковий крок аби зберегти Україну. Навесні 1669 року він вирішує прийняти турецьке підданство. Восени того ж року з Оттоманською Портою укладається угода про військовий союз – козаки з турками разом борються проти Речі Посполитої, Україна визнає зверхність султана, а в українських містах розміщуються турецькі залоги. Зате українці не платять податків, а турецькі залоги не грабують та не уводять у полон населелння України, не руйнують церков та не перетворюють їх на мечеті. Починаючи війну з Москвою чи Польщею, турки не укладають мирної угоди без згоди гетьмана.

Цього кроку боялися і Собеський, і Сірко. Тепер турки мали вільних прохід по українським землям, а також сильних союзників. Річ Посполита, і без того слабка після війн та негараздів, приречена була на поразку в майбутній війні. Собеський не мав достатньо війська щоб зустріти ворога в полі. Магнати ж не мали ніякого бажання відвлікатись від власних справ для захисту держави. Єдиною надією Собеського залишався Сірко – поки він робив набіги на турецькі і татарські землі, ані хан, ані султан не могли спокійно йти з великими силами походом на Річ Посполиту. Щоправда, король та сенат додавали проблем: у 1671 році король призначив гетьманом Правобережжя Михайла Ханенка та доручив Собеському встановити владу Ханенка, скинувши Дорошенка. У відповідь Дорошенко з татарами (20 тисяч кримців та ногайців та тисяча турецької кінноти) рушив проти Ханенка та поляків. Протистояти йому змушений був Собеський з 12 тисячами найманців та козаками Ханенка. До Собеського приєднався Іван Сірко з запорожцями. Під час цього походу запорізький отаман та великий гетьман особливо тісно здружилися. Собеський, вражений чеснотами запорожця, навіть хотів зробити Сірка гетьманом Правобережної України. Але того не хотів ані король, ані сам Сірко. Зате в одному Собеський та Сірко біли єдині: не дозволити польським жовнірам заподіювати шкоду мирним жителям. В реляції до короля Собеський, вихваляючи чесноти Сірка та запорожців, писав:

«Сірко людина дуже тиха, лагідна, лицарська; здається, — дуже жичлива й має велике довір'я у Війська Запорозького. Низові козаки заступаються за найменшу кривду тутешнім людям і раз у раз, при найменшій оказії, кажуть: підемо назад до Січі”.

Проте майбутній король став заручником недолугої політики польського уряду та сваволі власних підлеглих – попре всі його загрози польські жовніри часто грабували міста та села, знущались над жителями. Це зумовило подальший розвиток подій: Дорошенко відійшов назад до Чигирину та почав готуватись до спільної з турками війни проти Речі Посполитої та Москви.

Двадцятирічний хрестовий похід

Влітку 1672 року турецький султан відправився на Річ Посполиту на чолі 200-тисячного війська. До нього приєднався Дорошенко з татарами. Велика українсько-турецько-татарська армія вирушила на Поділля та захопила Кам’янець Подільський. Собеський зі своїми загонами не міг протистояти султанським силам, інші війська сиділи на залогах по містах та фортецях. Сірко був підступно захоплений зрадниками та виданий росіянам, які відправили його до Сибіру. Без отамана запорожці не ризикували (а може, і не хотіли) ефективно діяти проти татар та турок. Загарбники дійшли до самого Львова та нарешті уклали в Бучачі з королем мирний договір, за яким до Туреччини відходить усе Поділля та Правобережжя. Потім турки рушили на Київ, захопили його та зруйнували. Дорошенко закликав населення України не чинити опору військам султана та забеспечувати їх провіантом – так він сподівався уникнути масових вбивств. Проте турки з татарами вчинили на підкорених землях страшні грабунки, вбивали мирних жителів, уводили їх в ясир. Так Дорошенко, бажаючи визволення рідної землі, сам став винуватцем її пляндрування. Тепер головною справою усіх, хто дбав про батьківщину, стала боротьба проти турок. І головним героєм цієї війни став великий гетьман Ян Собеський.

По-перше, він очолив опозицію королеві. Ганебний мирний договір з турками не був визнаний сенатом, і Собеський отримав підтримку в лиці патріотично налаштованої польської та руської шляхти. Водночас, він домігся того, що росіяни звільнили з Сибіру Івана Сірка. Росіянам Сірко тепер був теж потрібний – захопивши Київ, турки загрожували самій Московщині. Маючи тепер належну підтримку, Собеський починає збирати військо з боєздатної шляхти та правобережного козацтва. Також на підтримку гетьманові прийшло литовське військо. Тепер, коли в розпорядження Собеського було більш ніж 30 тисяч війська, він міг починати свій хрестовий похід, метою якого було визволення християнської землі та християн з іноверної неволі.

В цей час Сірко, щойно повернувшись з полону, почав походи на Очаків та Аслан-кермен, послабляючи тим самим турецьку армію і татар, які, маючи під боком Сірка, не могли спокійно вийти з Криму. Дорошенкові він відправив листа, де висказав гетьманові усе, що про нього думав:

Роздивися й уваж, вихрувата голово Дорошенку! Чи щира до тебе приязнь бусурманська, яку купуєш у них за християнські голови й душі, що лишаються під твоїм рейментом? Чи батьківською є бусурманська до тебе ласка, за яку платиш дорогоцінними християнськими душами? Тільки ж високоум’я твоє і незгода з нами є початком і знаменням не чого іншого, лише запустінням власної вітчизни...

Цим листом Сірко офіційно почав війну проти Дорошенка та турків. Не в останню чергу завдяки Сіркові Собеський і зміг організувати належну кількість війська, якому турецький полководець Гусейн-паша зміг протиставити тільки 35 тисяч турків. В листопаді 1673 року відбулася відома битва під Хотином, де Собеський розбив турків та оволодів Хотинською фортецею. Не останню роль в перемозі Собеського відіграли козаки Ханенка. Літопис Величка згадує:

При поразці турків від Собеського під Хотином хоч і небагато було козацького, Ханенкового, війська, як явилося з розповіді старих козаків, що там були, однак вірною своєю службою полякам та лицарським серцем виявили вони Короні Польській значну вислугу і при перемозі турків були їм найголовнішими супротивниками. Від того турчин роз’ятрився не так на поляків, як на козаків.

Перемога під Хотином допомогла Собеському здобути королівський престол. Відтепер король, він мав більше можливості для ведення війни – і ці можливості він використав. Правобережні козаки, що не хотіли підкоритсь туркам, були чи не найефективнішою частиною королівського війська, а час від часу до них приєднувались і запорожці, які зазвичай діяли на півдні, роблячи набіги на турецькі і татарські землі.

Так почалася двадцятирічна війна Яна Собеського з турками за визволення від турецького панування – набіги на каравани, облога та оборона міст і фортець. Собеський в цій війні діяв переважно невеличкими мобільними загонами, які складались переважно з кінноти – гусар, козаків, рейтарів. Участь в цих війнах правобережних козаків та запорожців важко недооцінити – набіги Сірка на причорноморські землі не давали султанові та ханові відправити на Поділля і Правобережжя великі сили, а правобережні козаки залишалися невід’ємною складовою усіх військових формувань Собеського.